Джерела української музичної культури. Музична культура Київської Русі.
1. Стародавні східні слов’яни та їх мистецтво.
2. Музична культура Київської Русі.
1. Найдавнішим джерелом української музики є старовинна культура древніх східних слов'ян, яка стала спільною основою для музичного мистецтва російського, українського і білоруського народів.
Численні пам’ятки матеріальної культури, свідчення перших руських літописців, іноземних мандрівників та істориків, усна народна традиція свідчать про наявність у древніх слов'ян самобутньої багатої музично-поетичної творчості, народних музикантів-професіоналів, інструментальної музики та численного й своєрідного інструментарію.
Характерною рисою мистецтва наших предків була його підпорядкованість боротьбі людини за панування над природою.
Люди намагалися засобами слова, музики, співу вплинути на сили природи, які уявлялися їм у вигляді людиноподібних живих істот. Поступово такі уявлення привели до виникнення язичеського культу обожування природи – первісної релігії наших предків.
Найдавнішим видом музично-поетичного мистецтва була пісня, що виникла в трудовому процесі та у зв’язку з розвитком мислення і мови. Пісня супроводжувала все життя людини, її трудову діяльність, громадське й особисте життя, відбивала світогляд. Трудові пісні групувалися в цикли відповідно до сезонів і характеру праці. Таким чином у східних слов’ян сформувалися цикли землеробських календарно-обрядових, або сезонних пісень, пов’язаних з основною формою їх праці або виробництва. До цих циклів входили трудові, пізніше – ігрові, хороводні, величальні, обрядові, та інші пісні, які використовувалися відповідно до пір року.
Найбільші цикли календарних землеробських пісень зародилися ще у дофеодальному суспільстві і були присвячені наближенню нового землеробського року, приходу весни й розквіту природи, підготовці до збору врожаю й самому збору його.
До найважливіших землеробських свят відповідно належали: новорічне свято Коляди, яким відзначали «поворот на весну» після зимового сонцестояння (за сучасним календарем — приблизно кінець грудня); зустріч весни, відзначення розквіту природи-матері — «зелені свята», «русалії» (пізніше — «русалчин» тиждень), пов'язані зі старовинним звичаєм плетіння вінків, поминання померлих (що нібито мало сприяти підвищенню родючості землі). Урочисто відзначалося в період літнього сонцестояння (за теперішнім календарем — приблизно 22-24 червня) й стародавнє свято Купала — сонця-вогню, після якого починався збір урожаю і «поворот літа на зиму».
За часів первісно-родового ладу у наших предків, крім численних землеробських пісень річного круга, зароджуються й старовинні типи родинно-побутових пісень. Зв'язані з найважливішими подіями в особистому й громадському житті людини, вони не пристосувалися до певних календарних дат або періодів року. До них належали старовинні пісні на народження людини й наречення її іменем, колискові пісні, весільні, що відзначали період зрілості людини й одруження. Дуже поширеними були різні види народної творчості, пов'язані з оплакуванням померлих членів роду, общини, сім'ї — похоронні голосіння та плачі.
Археологічні знахідки підтверджують наявність у наших предків різноманітного інструментарію, в якому зустрічаються струнні смичкові й щипкові, духові та ударні інструменти. Численні історичні документи свідчать, що інструментальна музика використовувалася і в похоронних обрядах.
Староруська музично-поетична творчість з її різноманітними жанрами, своєрідний інструментарій та жанри інструментальної музики наших предків набули свого дальшого розвитку в епоху Київської Русі, яка успадкувала надбання попередніх часів у цих галузях, і на їх основі досягли високого рівня самобутньої й багатої музичної культури.
2. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, початок формування якої відноситься до середини І тисячоліття нашої ери, а виникнення найдавнішого і найбільшого її міста :— Києва — приблизно до VI століття.
Періодом розквіту Київської Русі були X-XI століття, коли вона стала однією з найбільших і найважливіших держав Європи. Високого рівня досягла культура Київської Русі, яка зайняла визначне місце серед інших країн Європи.
До кінця X століття східні слов'яни були язичниками. З 988 року державною релігією Русі стало християнство, прийняте князем Володимиром. Київ — столиця Київської держави — у X-XI століттях був одним з найвизначніших європейських культурних центрів, де закладалися основи науки й освіти, формувалася школа своєрідного співацького музичного мистецтва.
Невід'ємною частиною культури в Київській Русі була музика і, насамперед, народна пісня. В той час побутували й продовжували розвиватися різноманітні пісенні жанри що склалися в більш ранню історичну добу. Населення Київської Русі міцно зберігало в своєму побуті старовинні землеробські народні свята з їх численними піснями — колядками, весняними закликаннями, зверненими до сонця, обрядовими «русаліями» та купальськими іграми. Поряд з піснями й святами землеробського календаря в народі жили й були закріплені традицією родинно-побутові звичаї та обряди, наприклад, поховальні тризни з плачами й голосіннями.
Християнська церква суворо переслідувала старослов'янські язичеські звичаї й обряди, а також землеробські свята. Та викоренити їх з народного побуту виявилося неможливим, і тому церква та світська влада пішли шляхом поступового пристосування народних свят і обрядів до основних свят православного церковного календаря — Різдва, Великодня, Трійці та інших.
Старослов'янські звичаї з часом втрачали своє давне обрядове значення, поступово перетворювалися в розважальні ігрища.
Головними носіями народного мистецтва в Київській Русі були скоморохи (ілюстрація 1,2)— талановиті музиканти і актори з народу. Про їх величезну роль у громадському житті Київської Русі свідчать численні пам'ятки народної творчості, літератури, образотворчого мистецтва. Народні пісні, билини, казки й літописи відтворюють образ скомороха, неодмінного учасника всіх народних свят і розваг, важливих громадських подій і сімейних торжеств. В мистецтві скоморохів поєдналися спів, інструментальна музика, танець, театралізована пантоміма, акробатика (навіть дресирування тварин, особливо ведмедів). Скоморохи не тільки виконували вже відомі й улюблені пісні — вони самі складали багато нових пісень.
Основним інструментом скоморохів на Русі був гудок (ілюстрація 4)— триструнний смичковий інструмент, на якому грали лукоподібним смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від назви цього інструмента й пішла одна з назв скоморохів — гудошник, гудець. Вони користувалися й іншими музичними інструментами, не тільки струнними, а й духовими, зокрема свіреллю; звідси також поширена назва скоморохів — світець (ілюстр.3).
Мистецтво скоморохів відбивало ідеологію народу, ставлення його до навколишньої дійсності, природи. Воно було пов'язане з тогочасним життям і побутом людей, відображало суспільні відносини в Київській Русі, протест народу проти феодального ладу. Дотепні й винахідливі скоморохи у своїх творах нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, на духовенство, князів, бояр, багатіїв. Саме це було основною причиною переслідування мистецтва скоморохів з боку влади і церкви. В народному уявленні скоморох був не тільки майстром на всі руки, талановитим актором-музикантом, а й поборником народних інтересів, людиною «святою», яку слід шанувати й поважати.
У Київській Русі формувалися і нові види народного музично-поетичного мистецтва, народжені новими умовами життя та історичними подіями. Найважливішим серед них був жанр билини — героїчний епос, що виник в часи розквіту Київської Русі (кінець X — початок XI століття) та її посиленої боротьби за єдність і незалежність. Саме в билинах київського циклу формується стримано-величавий, плавний, наспівно-декламаційний характер музичної розповіді в супроводі улюбленого народного інструмента — гуслів. (ілюстр.5,6)
Виконання і складання билин вимагало високої майстерності. З народу висуваються талановиті співці — сказителі-професіонали, основною справою життя яких стає оспівування й уславлення батьківщини та її героїв.
В основі билинних наспівів лежали нечисленні короткі й виразні мелодичні поспівки в межах невеликого діапазону (кварти, сексти), які могли легко видозмінюватися та варіантно розвиватися в зв'язку з текстом. Виконання билинних наспівів, зокрема київського циклу, відзначалося плавним ритмом, неквапливим зосередженим темпом, строго діатонічним складом.
Народ протягом століть любовно зберігав численні зразки прекрасних билин, що були сповнені патріотизму, відзначалися красою й довершеністю музично-поетичних образів. Цей жанр народної творчості мав великий вплив на розвиток українського епосу, а пізніше — і на російську музичну класику.
Була в Київській Русі й ратна, тобто військова, музика, в якій використовувалися труби, сурни й бубни. Під урочисті звуки ратної музики йшли в похід бойові дружини; звучала ратна музика і під час бою.
У Київській Русі був досить багатий і різноманітний інструментарій. Існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев'яні (сурни), сопелі (дерев'яні дудки), свірелі.
Серед струнних інструментів головне місце займали гуслі — неодмінний атрибут сказителів. Про них згадується в багатьох старовинних зразках народної творчості, у найдавніших літописах. Порівняння різних даних приводить до висновку, що існували гуслі різної форми (овальні, трапецієвидні), з різною кількістю струн. Поширені були також струнні смичкові інструменти: гудок і смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти — одноствольні та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував у той час і язичковий духовий інструмент — жалейка. Поширеними були різні рогові та дерев'яні труби. Якщо сопелі й жалейки були переважно пастушими інструментами, то труби й роги вживалися як інструменти сигнальні під час полювання або воєнних походів. Широко використовувалися також різні ударні інструменти — накри (литаври), бубни (типу барабанів). За старовинними зображеннями й згадками в піснях, билинах та різних писемних пам'ятках Київської Русі можна зробити висновок і про існування багатьох інших інструментів як вітчизняного так і іноземного походження.
Взагалі музична культура Київської Русі в усій багатогранності її змісту, жанрів і форм інтенсивно розвивалася на основі багатої народної творчості древніх східних слов'ян. Згодом феодальна роздробленість і міжусобиці призвели до поступового ослаблення Київської Русі. Виникнення відособлених князівств, неспроможних чинити опір навалам кочовиків зі сходу, спричинилося до остаточного розпаду першої держави східних слов'ян. Найважливішу історичну роль в державно-політичному й громадсько-культурному житті народів всіх руських земель вже з ХІV століття починає відігравати велике місто північно-східного князівства — Москва. Поступово вона стає головним центром, навколо якого формується й централізується нова, російська держава, возз'єднання з якою прагнуть всі народи давньої Київської Русі. В цей історичний період відбувається формування трьох братніх народностей — російської, української і білоруської, основою для розвитку мови, культури, мистецтва яких стала самобутня й багата культура Київської Русі.