Творчість композиторів-сучасників М.Лисенка (П.Ніщинського, М.Аркаса, М.Калачевського).
- Життєвий і творчий шлях П.Ніщинського.
- «Вечорниці» П.Ніщинського.
- Життєвий і творчий шлях М.Аркаса.
- Опера «Катерина» М.Аркаса.
- Життєвий і творчий шлях М.Калачевського.
- «Українська симфонія» М.Калачевського.
Життєвий і творчий шлях П.Ніщинського. Творчість Петра Івановича Ніщинського відома широкому загалу любителів мистецтва насамперед завдяки "Вечорницям", вставній обрядовій дії до найбільш популярного сценічного твору Тараса Шевченка "Назар Стодоля", написаній 1875 року. В період, коли український театр під тиском царської цензури постійно перебував під загрозою, коли рядом царських указів (Емським та Валуєвським) була заборонена видавнича, освітня та мистецька діяльність українською мовою, поява "Вечорниць" стала подією не лише мистецького, але й громадського життя.
Доля Петра Ніщинського склалась досить трагічно, це ще один "загублений талант" в нашій багатовіковій мистецькій спадщині. Він, як і Ведель, через несприятливі обставини не зміг розкритись у повну міру своїх можливостей.
Він народився 21 вересня 1832 р. у селі Неменці Київської губернії (сьогодні - Вінницька область) у родині убогого паламаря, який невдовзі помер (майбутньому композитору було на той час лише сім років, а його братові - п'ять). Тоді мати, щоби вивести хоч якось дітей "в люди", все спродала та й подалась до Києва, влаштувавшись прачкою та прибиральницею. Та синів своїх все ж віддала навчатись у Києво-Софііївське духовне училище. Петро виявився напрочуд обдарованим і вже після перших років отримав таку характеристику учителів: "Поведінки вельми скромної, здібностей відмінних, старанності зразкової, успіхів прегарних". Крім того, наділений прекрасним голосом, він майже одразу став співати в училищному, а потім і у великому семінарському хорі.
На розумного хлопчика з чудовим голосом звернув увагу ієромонах Антонін і взяв собі його за служку. Коли ж у 1850 р. він отримав призначення Синоду настоятелем посольської церкви в Афінах, то взяв з собою і вісімнадцятирічного Петра. Так Ніщинський опинився у Греції, а пізніше, в зв'язку з посольськими обов'язками Антоніна, побував і в Італії. У 1852 Ніщинський вступає на богословський факультет Афінського університету, проте не менше, аніж богослов’ям, захоплюється поезією та музикою, навіть вчиться грати на фортепіано. Завершення навчання відзначилось написанням магістерської праці та незворотнім рішенням: Ніщинський вирішив обрати не духовну, а світську педагогічну кар'єру, незважаючи на умовляння Антоніна, на той час вже архімандрита.
У 1857 р. молодий вчений повертається у Петербург та отримує місце викладача грецької мови у духовній семінарії. Саме тут, як не дивно, зростає інтерес Ніщинського до української культури; спілкування з відомими українськими суспільними діячами, вченими, загальне захоплення поезією Шевченка не могли не вплинути на його духовне формування. Незабутнє враження справили на нього лекції професора М.Костомарова, першого українського історика. Проте перебування у Петербурзі виявилось надто складним матеріально; на скромну платню учителя Ніщинський не зміг утримувати цілу родину (ще перебуваючи в Афінах, він одружився), тож мусив повертатись до Афін. Проте і там йому не вдалось затриматись надовго. У 1860 р. родина опиняється в Одесі.
Одеський десятилітній період виявився і плідним, і водночас неймовірно важким для Ніщинського. З одного боку, він не мав змоги знайти постійної роботи впродовж п'яти років, і перебивався випадковими заробітками, його сім'я жила у постійних злиднях. З другого ж, незважаючи на ці скрутні обставини, він надзвичайно активно працює і як вчений-філолог (за спеціальністю грецька лінгвістика), і як український громадський діяч, і музикант. Особливо важливою у його житті стала зустріч з актором і драматургом М.Кропивницьким, що на початку 70-х рр. XIX сторіччя виступав в Одесі у Народному театрі. Саме для вистави Кропивницького “Невольник” (інсценізація Шевченкового "Сліпого") написав композитор спочатку свій славнозвісний хор "Закувала та сива зозуля". Таким чином, ці ж роки стали і часом його перших композиторських спроб. Характерно, що розпочинає він свою творчість з обробок народних пісень, особливо тяжіючи до героїчного фольклору. Один з перших і кращих своїх творів - обробку історичної пісні про Байду, Ніщинський присвятив Лисенку, а надалі деякі свої друковані твори підписуватиме псевдонімом "Петро Байда".
Великі надії покладав Ніщинський на переїзд до Києва у якості викладача грецької та латинської мови, тим більше, що такі можливості раз у раз виникали. Проте упередженість чиновників до педагогів-українців за походженням, призвела до того, що Ніщинському остаточно відмовляють в отриманні державної праці не лише в Києві, а навіть в Одесі. У відчаї він вимушений покинути Одесу і переїхати в 1875 р. у. маленьке провінційне містечко Ананьєв неподалік від Єлисаветграду (нині -Кіровоград), де йому вдалось отримати місце викладача державної жіночої прогімназії з відносно непоганою платнею. У цій провінції приваблювала його також і перспектива співпраці з акторами театру корифеїв, що розташовувався в Єлисаветграді (адже неподалік знаходився хутір "Надія", де була їх рідна оселя). В Ананьєві були написані кращі твори композитора - солоспіви "Порада", "Нудьга", тут же вперше будуть виставлені "Вечорниці", вставна дія до драми "Назар Стодоля" Т.Шевченка.
В Ананьєві пройшло сім років життя Ніщинського. Вони були надто нелегкими, адже після зловісного Емського указу занепадає українське культурне життя, припиняє існування Єлисаветградський театр, і єдина розрада, яка залишається - творчість та перекладацька діяльність. Ніщинський перший в українській літературі здійснив переклад шедеврів античної літератури - "Іліаду" і "Одісею" Гомера, "Антігону" та "Царя Едіпа" Софокла - українською мовою, а одночасно переклав грецькою "Слово о полку Ігоревім". Це була титанічна праця.
У 1882 р. він знову повертається до Одеси і отримує врешті посаду викладача Другої одеської гімназії. Це повернення співпало з деяким послабленням переслідувань української культури та мови, то ж Ніщинському вдається опублікувати свою "Антігону".
Талановитий педагог і перекладач, активний громадський діяч, Ніщинський часто ставав "сіллю в оці" недалеким і ворожим до всього українського царським чиновникам - керівникам освіти. Так сталось і в черговий раз: після того, як Ніщинський здійснив переклад усієї “Одісеї” (понад 12 тис. строф!), його рукопис забороняють до друку, а його самого переводять на значно гіршу посаду вчителя давніх мов у недалекий Бердянськ. Травмований морально, та вже хворий, він тяжко переживає це приниження. Лише через два роки зможе він повернутись назад в Одесу і доживати там свої останні роки. Помер Ніщинський 4 березня 1896 р. у с. Ворошилівка на Поділлі, де він гостював у своєї дочки.
Могила Петра Ніщинського в с.Ворошилівка Тиврівського району Вінницької області
2. “Вечорниці”, вставна дія до драми Тараса Шевченка "Назар Стодоля".
"Вечорниці" були створені Ніщинським, аматором у композиції, під безпосереднім впливом від спілкування з "театром корифеїв" та відвідування "субот" - художніх вечорів родини Тобілевичів у Єлисаветграді, де завжди звучала музика і українські народні пісні. Поставлена в Єлисаветграді у 1875 р. п'єса "Назар Стодоля" Т.Шевченка з вставною музичною дією Ніщинського і під його диригентською паличкою, мала тріумфальний успіх.
Ніщинський створив не лише музику, але й поетичний текст "Вечорниць". "Наріжним каменем" драматургії і укладення поетичної та музично-виразової системи твору стала поетика Шевченка, прагнення Ніщинського, знайти найбільш відповідні засоби до внутрішньої музикальності його віршів. Власні тексти Ніщинського в значній мірі створені "за моделлю" віршів Шевченка, а тому часто використовують характерні метафори, епітети, літературні прийоми та смислові звороти його стилю.
В семи номерах-сценах, включених у загальну композицію циклу, використані розмаїті поетичні і фольклорні джерела. Разом з тим "Вечорниці" – це не просто сюїта на теми український народних пісень, а цілісна драматична композиція.
В цій музично-театральній композиції панують два контрастних кола персонажів: одне, "чоловіче", близьке до героїчних пісень часів козаччини, друге, "жіноче", котре випливає з лірично-жартівливих українських народам пісень (згадаймо тут для порівняння музичну характеристику Одарки з опер "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського).
"Вечорниці" написані для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру і складаються з оркестрової інтродукції та семи сольних і хорових номерів, зіставлених за принципом контрастного чергування. Є тут і єдина логічна лінія розвитку, кульмінацію якої становить хор «Закувала та сива зозуля».
Невелика оркестрова інтродукція зразу ж вводить в коло образів інтонаційну сферу твору і органічно зв'язана з дальшим музичним розвитком. Вона побудована на двох контрастних музичних образах — мужньому, енергійному (унісон всього оркестру, ff) і більш м'якому, ліричному.
Перший номер. Після динамічної, з елементами героїки інтродукції контрастом звучить лірична пісня хазяйки «Зоря з місяцем». Вона дуже близька до дівочих народних пісень, сповнених суму і мрійності. Яскравого національного колориту і свіжості звучання надає їй перемінний лад соль мінор — ре мінор.
Акцентування в мелодії четвертого підвищеного ступеня, що з'являється майже завжди на сильній долі такту, надає їй дещо жалісного відтінку:
Пісня хазяйки виконує роль заставки, ліричного пролога; справжня ж дія починається з другого номера «Вечорниць» — хору дівчат «Добрий вечір, паніматко». До хати з жартами входять радісні, веселі дівчата. Після дня важкої праці вони мріють про веселі танці та співи. Їх характеристика заснована на граціозній, жвавій мелодії, близькій до українських танцювальних пісень.
Чудовим зразком творчого опрацювання української народної пісні є хор парубків «Віють вітри ще й буйнесенькі» - третій номер. Його мелодію побудовано на народній пісні «Тихо, тихо Дунай воду несе». Образ широти, роздолля і мужньої сили розкривається в розспівній мелодії, яка характеризується великим діапазоном і свіжим ладовим забарвленням (соль мажор чергується з міксолідійським ладом, причому в мелодії підкреслюється міксолідійська септима). Намагаючись максимально наблизити хор, куплетний за формою, до народного звучання, композитор використав тут поряд з гармонічним викладом деякі прийоми народної підголоскової поліфонії з типовим для українського народного багатоголосся рухом паралельних квінт.
Є в ньому й елементи варіаційного розвитку. Так, перші два куплети звучать а сарреllа, а останній дублюється оркестром. Тим самим досягається певна звукова перспектива — відчуття наближення парубків.
Четвертий номер, як і другий, знову безпосередньо вливається в дію. Це жартівлива сцена-сварка між парубками і дівчатами за коляду. Вона є зразком гнучкого й майстерного володіння хоровим письмом. Хорове звучання використовується тут для музичного відтворення дії, тому композитор будує сцену за принципом контрастного чергування хору парубків («А ми коляди не дамо»), музика якого сповнена молодецького завзяття, з жартівливими репліками дівчат.
На прохання дівчат парубки співають славнозвісний хор «Закувала та сива зозуля» (п’ятий номер). В ньому з великою художньою силою і й класичною завершеністю замальовуються героїчні образи запорізьких козаків, яскраво розкривається історичний колорит п'єси Т. Г. Шевченка Водночас цей хор стає кульмінацією героїко-патріотичної лінії п'єси.
В цілому звучання його мужнє, суворе, драматичне. Інтонаційним джерелами хору є історичні та невільницькі пісні й думи. Складається він з чотирьох контрастно-образних епізодів з єдиною лінією розвитку. Особливого значення набуває тут перша фраза — «Закувала та сива зозуля», яка потім широко розгортається в музиці. На її інтонаціях побудована кульмінація другого епізоду («...понад морем»), вони ж драматично розвиваються і в четвертому епізоді («Гей! як зачули турецькії султани»).
В першому епізоді (Allegro) створений образ козаків, які в турецькій неволі почули рідну їм зозулю. Їх хвилювання чудово передано у акордовому викладі тривожної мелодії декламаційного складу, з якої починається твір. Почуття стриманої сили допомагає передати, крім інших засобів, і своєрідна хорова фактура — при хвилеподібному, спрямованому русі мелодії у тенорів баси весь час повторюють, ніби гальмуючи розвиток, тоніку ладу.
Перший епізод виконує функцію своєрідного вступу, суворі й мужні образи якого дістануть розвиток далі.
У другому епізоді (Andantino) «Ой повій, повій, та буйнесенький вітер» розкривається туга козаків за батьківщиною. Інтонаційно він близький до невільницьких пісень: звідти імпровізаційність його викладу, напружені декламаційні зльоти мелодії. В хорі підкреслюються й інтонації, типові для українських історичних пісень і дум, побудовані в гармонічному мінорі з підвищеним четвертим ступенем.
Яскравим контрастом до попередніх епізодів є третій розділ (Теmpo I) «Та понеси на Вкраїну». В ньому втілений світлий образ вільної, могутньої батьківщини, куди линуть серця козаків. Тут змінюються всі мінорні барви. Після до мінору попереднього розділу звучить динамічно акцентований мі-бемоль мажор. Широка рельєфна мелодія чіткого ритму, героїчний, енергійний образ.
В цьому епізоді композитор застосував різноманітні прийоми хорового викладу. Після компактного акордового звучання («Та понеси на Вкраїну») він дає напружене наростання секвентної мелодії, яка виконується могутнім унісоном хору («А на Вкраїні там сонечко сяє»).
Після унісонів раптово вривається соло тенора, мелодія якого сповнена завзяття и енергії («По синьому морю байдаки під вітром гуляють»). Яскравому звучанню цього соло сприяють і цікаві тональні зіставлення. Після підготовки до-мінорного епізоду (унісонний епізод можна розглядати як предикт до соло тенора), його домінанта несподівано світло розв'язується в до мажор.
Четвертий епізод — «Гей! як зачули турецькії султани» — є драматичною кульмінацією хору. В ньому відбито почуття гніву, ненависті народу до гнобителів. Драматична напруженість звучання досягається тут динамічними контрастами (різкі переходи від рр до ff), акцентованими декламаційними вигуками на словах «султани», «кайдани». Гармонія також підсилює драматичну напруженість музики. Так, акцентоване повторення в кадансі септакорду альтерованого четвертого ступеня надає фіналу особливої гостроти.
В цьому епізоді дістають розвиток інтонації першого розділу хору (Закувала та сива зозуля»). Таким чином, у творі є певна динамічна репризність. Невеличке оркестрове закінчення побудовано на мажорному звучанні інтонацій вступу.
Після героїчного епізоду дія переводиться в жанрово-побутовий план: дівчата починають ворожіння. Для застольної пісні хазяйки з хором використано народну пісню «Ой хто п'є, тому наливайте» (шостий номер). В сцені ворожіння (сьомий номер) композитор знову застосовує діалогічність хорового звучання для відтворення живої дії. Після ліричного вступу жіночого хору «Ой не рано вже, не рано» та соло дівчини «Ой не буде зозуля кувати» Ніщинський за допомогою контрастного чергування жіночого й чоловічого хорів, введення окремих реплік, речитативних епізодів створює живу, насичену дією сцену.
Проста й дохідлива, пройнята народним духом музика «Вечорниць» свідчить про глибоке знання Ніщинським української народної пісні, відчуття жанрового й стильового багатства, про уміння знайти засоби виразної, високохудожньої гармонізації. Композитор виявив себе справжнім знавцем і майстром народного хорового співу.
У «Вечорницях» використані різноманітні музичні форми. Крім типової для того часу форми куплетної пісні, Ніщинський застосовує більш розгорнуті форми, як рондо (другий і третій розділи твору), три частинна форма (застольна пісня хазяйки з хором), наскрізні форми (хор «Закувала та сива зозуля», сцена ворожіння).
Народність, змістовність, високі художні якості музики сприяли надзвичайній популярності «Вечорниць» Ніщинського. Композитор збагатив українську культуру професіонально зрілим і високоідейним твором, який своїм найглибшими коріннями зв'язаний з життям, історією і фольклором українського народу. Хор «Закувала та сива зозуля», мав до того ж значний громадсько-політичний резонанс. В ньому звучав героїчний пафос, заклик до боротьби.
Творчий вклад Ніщинського в українську музику кількісно невеликий: обробки трьох українських історичних пісень, дві пісні-романси, пісня на російський текст Голеніщева-Кутузова, кантата (до цього часу не знайдена) і «Вечорниці». Славнозвісний хор з «Вечорниць» «Закувала та сива зозуля» дістав справді всенародне визнання і увійшов до репертуару багатьох хорових колективів нашої країни. Він став класичним зразком української національної хорової літератури.