М.Березовський і його творчість.
(1745-1777)
- Життєвий та творчий шлях.
- Хоровий концерт «Не отвержи мене».
1. Серед найвизначніших музикантів, якими так щедро обдарувало людство XVIII сторіччя, почесне місце належить українцеві Максиму Березовському. Доля його склалась винятково трагічно. Блискучий талант композитора, яскраво спалахнувши на мистецькому небосхилі, на довгі роки поринає у морок забуття після його ранньої і загадкової смерті. Навіть перелік творів, які він написав, не є зовсім достовірним: про одні твори відомо, що вони належать саме композиторові, проте загублені ноти, інші ж - збереглись, однак не доведено, що їх написав Березовський. Але, хоч і небагато дійшло до нас зразків його натхненного таланту, ці композиції - справжні перлини у скарбниці вітчизняного мистецтва.
Народився М.С.Березовський 16 жовтня 1745 р. у м. Глухові (тепер-райцентр Сумської області). В той час тут знаходилась резиденція останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Він дуже любив музику, тож утримував чудову хорову капелу. Крім того, в Глухові існувала музична школа, де, хоч і тривало навчання всього два роки, проте учні вчились правильно співати в хорі, грати на декількох інструментах, засвоювали основи нотної грамоти. Березовський навчався спочатку в ній, а пізніше, декілька років -у Києво-Могилянській академії. У нього був надзвичайно гарний голос, невипадково юний співак привернув увагу самого графа Розумовського, який забрав його у Петербург, у славнозвісну Придворну співочу капелу (іл.. 19.). Цей хор тоді знаходився на вершині свого розквіту. Особливою подією в житті композитора стала його праця в оранієнбаумському театрі великого князя Петра Федоровича, пізніше царя Петра III. Єдиним захопленням царя були військові паради і мистецтво, через те в маєтку він вибудував спеціальний "Оперний дім". Березовський виступав в "Оперному домі" як соліст, виконавець чоловічих партій у італійських операх Ф.Арайї та В.Манфредіні.
У Придворній співочій капелі Березовський розпочинає свою композиторську діяльність. Вона була дуже успішною, його твори - в основному церковні композиції і духовні концерти - отримують високу оцінку не лише вітчизняних, але й іноземних любителів мистецтва, про неї пишуть тогочасні петербурзькі часописи.
Досягнення композитора були помічені - вже в 1766 році він отримує почесну посаду придворного камерного музиканта при російському царському дворі. Наслідком такого прихильного ставлення стало отримання в 1768 (за іншими джерелами - в 1769) році стипендії (або, як тоді говорили, "пансіон") для навчання за кордоном, в Італії. Місцем його перебування стала Болонья, один з найзначніших центрів музичної освіти XVIII сторіччя. Гордістю Болонської академії був падре Мартіні, францисканський монах, один з найкращих музичних теоретиків у Європі. В ті ж роки у падре Мартіні брали уроки музиканти з багатьох країн, зокрема багато слов'ян, а певний час у нього вчився навіть геніальний Моцарт. Відомий археолог, мандрівник, бібліофіл, неперевершений знавець музичних трактатів, власник унікальної бібліотеки із 17-ти тисяч томів, до якої входили також безцінні ноти й музичні дослідження, збирач старовинних рукописів, у тому числі і нотних, органіст Мартіні багато років працював над створенням «Історії музики» з найдавніших часів. Мартіні був чудовим викладачем. У 1774 році вийшла його знаменита книга «Еsemplare ossta sagio dі contrappunto» (у перекладі з італійської книгу Мартіні прийнято називати «Основи контрапункту»), у якій він виклав свої погляди на сучасну музику, а також описав свій досвід роботи з молодими композиторами.
Березовський стає одним з улюблених учнів Мартіні, падре усіляко допомагає та рекомендує Березовського у число Болонських академіків. Для отримання звання академіка належало не тільки пройти три рівні навчання, а й скласти іспити – створити поліфонічну (багатоголосну) композицію в певному стилі на задану тему. Іспит було призначено на 15 травня 1771 року. Зазвичай це звання присвоювалося лише одному музиканту. У 1770 році академіком був названий 14-річний Вольфганг Амадей Моцарт. Максим Березовський отримав статус іноземного члена Болонської академії разом із чеським композитором Йозефом Мислівечеком. Протокольний рукопис «антифону» Березовського, підписаний «Massimo Berezovsky», до сих пір зберігається в архіві Болонської академії. Ім’я Березовського викарбували золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії наступним після Моцарта, а портрет, як належало, написали на стіні церкви Сан-Джакомо. Якби вдалося відновити цей портрет, він став би єдиним вірогідним зображенням композитора…
В Італії композитор пробув близько п'яти років - до 1774 року, і за цей час написав не лише хорові Літургії (Служби Божі), але й світську музику - першу українську оперу "Демофонт" на античний міфологічний сюжет, та першу Сонату для скрипки і чембало. Сьогодні з опери збереглись лише чотири арії, тобто сольні номери, а Соната декілька століть вважалась безнадійно . загубленою, аж поки в сімдесятих роках нашого сторіччя її рукопис не віднайшовся у паризькій бібліотеці і відтоді постійно знаходиться в репертуарі музикантів.
Італійський період був найщасливішим у житті Березовського - тут оцінили його талант, виконували інструментальні твори, поставили оперу "Демофонт" в дні карнавалу, перед молодим митцем відкривалась блискуча творча перспектива.
Контрастом для нього стали прикрі обставини життя після повернення до Петербурга. Його освіта, талант були тут нікому не погрібні, російські вельможі і царський двір надавали перевагу іноземним музикантам, а Березовський міг розраховувати лише на ту саму скромну посаду хориста у Придворній півчій капелі, яку він мав перед від'їздом в Італію. В розпачі від людської байдужості і зневаги, 24 березня 1777 року Максим Березовський закінчує життя самогубством. Він помер у таких важких матеріальних нестатках, що не було за що його поховати, і похороном опікувались друзі-українці, співаки з Придворної півчої капели. "Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування слід було б по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося й поховати тіло нічим, то звольте, Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлагін. Травень, 25-го дня 1777 p.". Це останній із документів, якими окреслено життя, творчість і смерть генія європейської музики XVIII ст., нашого співвітчизника.
- Духовний концерт "Не отвержи мене во время старости"
Цей концерт був написаний в другій половині шестидесятих років XVIII сторіччя, орієнтовно, 1765 чи 1766 року. Його літературною основою послужили слова псалму № 70 з псалтиря (Давидових псалмів, однієї з книг Старого Заповіту), однак, автор втілив не весь текст повністю, а лише частково: вибрані п’ять строф, найбільш драматичні з усіх 24-х. Подаємо текст у перекладі І.Огієнка.
«Не відкинь мене в час старості, коли зменшиться сила моя, не покинь мене.
Бо вороги мої проти мене змовляються і ті, що чатують на душу мою,
нараджуються спільно, кажучи:
"Бог покинув його, доганяйте і хватайте його, бо нема кому рятувати".
Боже мій, не віддаляйся від мене, поспіши, Боже на поміч мені.
Нехай засоромляться і щезнуть ті, що обмовляють душу мою.»
Це власне один з перших творів, написаних по-новому. Що відрізняє його від партесних композицій попередників Березовського і що в них є спільного? По-перше, концерт написано для 4-голосного хору. По-друге, це великий циклічний твір. По-третє, композитор другої половини XVIII ст. використав поліфонічні форми, зокрема фугу. Крім перелічених, найголовніших рис, є тут і ряд інших: темповий і ладотональний контрасти, завершення частини на половинному кадансі (тризвук V ступеня), ясніша гармонія, ширше коло вживаних акордів, використання певних гармоній як специфічних тембрових барв. Все це відрізняє музику концерту «Не отвержи мене» М. Березовського від партесних композицій. А що все-таки їх споріднює? Загальний лірико-скорботний характер окремих епізодів та принцип концертування.
Композитор звернувся тут до вічних категорій добра і зла, життя і смерті, духовного очищення і бездуховності. Зміст цього тексту був близький Березовському, адже його життя було непростим. Своєю музикою композитор щиро й проникливо промовляє до людей і до себе самого.
За характером і змістом твір виходить за рамки церковної музики і сприймається як високохудожня хорова симфонія. Концерт складається з 4-ох контрастних частинах за принципом сонатної форми – adagio, allegro, adagio, moderato.
І ч. «Не отвержи мене...» (adagio) написано у формі фуги, що сприяє тривалому утримуванню одного образу,— це похмура стриманість, глибока туга, скутість.
ІІ ч. концерту (allegro) – „Якореша врази мои мне”. Ця частина конфліктно контрастує з попередньою частиною. Має схвильовано-драматичний характер ій і швидкий темп, викладається акордовою фактурою з короткими імітаційними проведеннями окремих голосів. Далі енергійна 2 частина переходить в 3 частину. Вона вступає без перерви як логічне продовження попередньої.
ІІІ ч. (adagio) „Боже мой, не удалися от мене”. В характері цієї музики сконцентроване відчуття приреченості і безвихідності. Своїм спокійно-ліричним характером вносить яскравий образний контраст. Композитор загальмував динаміку, ніби зупинив час. Вражає чистота і ніжність звучання, просвітленість і прозорість тембрових барв. Це ліричний центр твору. Тут більше, ніж в інших частинах, відчувається зв'язок з українськими ліричними піснями.
IV ч. moderato – „Да постыдятся и исчезнут оклеветавшие душу мою”. Це справжній вибух протесту, обурення, скорботи і безнадійності. Для драматичного фіналу Березовський також обрав форму фуги ( як і1ч.) Інтонаційна спорідненість тем обох частин безсумнівна, але водночас вони дуже різні (похмура і скорботна в першому випадку, динамічна, вибухова — у другому). Фінальна фуга значно масштабніше, ніж фуга першої частини. В цій частині Березовський демонструє високу композиторську поліфонічну техніку.
Загалом цей концерт виходить за рамки церковного співу і є зразком гуманістичної музики, що ввійшов у золотий фонд українського вітчизняного хорового мистецтва.